Видатні людина нашого краю
Горбач Петро
Веремійович.
Народився 15
травня 1906 року в селі Ружичанка. Закінчив 6 класів церковно-приходської
школи. Тут, у селі, він учився, тут
минула його юність, тут у дні боротьби з куркульством і створення колгоспу він
вступив до партії. З 1928 по 1930 роки у Вінниці пройшов курси командирів і
політпрацівників.
На його долю
випало випробування голодних 1932-1933 років, воєнні лихоліття.
Після війни капітаном запасу повернувся в рідне село, до
дружини і дітей. Його обрали головою колгоспу імені Сталіна.
Енергії в нього
було багато. Він рухливий, обачливий, швидко орієнтувався в складній
обстановці, завжди знаходив правильний вихід, до своєї мети йшов наполегливо.
Зірка Героя на
піджаку Петра Веремійовича – не фронтова. Вона в нього повоєнна – за врожай
пшениці.
Указом Президії
Верховної Ради СРСР від 16 лютого 1948 року йому присвоєно почесне звання Героя
Соціалістичної Праці. Ще сім ружичанців разом із ним отримали Зірку Героя –
п’ять колгоспниць і два колишніх бригадири.
Добре всі
працювали. Ім’я Горбача часто звучало по
радіо, в піснях, не сходило з сторінок газет. На нарадах та засіданнях районні
керівники неодмінно згадували колгосп, яким він керував.
У 1953 році навчався в Київському
сільськогосподарському інституті по спеціальності «Рільництво»...
У 1956 році
колгоспники одержали великий врожай цукрових буряків (319 ц. з га), проса (41,4
ц. з га), кукурудзи (34.9 ц. з га); м’яса(55 ц. на 100 га с/г угідь) та
стали учасниками Всесоюзної с/г виставки у Москві. За
досягнуті успіхи колгосп ім. Сталіна нагороджений Дипломом І ступеня та
премійовано вантажною та легковою автомашинами. Голова колгоспу Горбач П.В.
відзначений великою Золотою медаллю та радіоприймачем «Мир»...
Багато років
самовіддано трудився на посаді голови колгоспу Петро Веремійович…
Так склалися життєві обставини, що у 1965 році довелося
працювати головою колгоспу і в Західній Україні. А коли знову повернувся в
рідне село продовжував працювати на різних посадах…
Була присвоєна
персональна пенсія.
Згодом
переїжджає жити в м. Хмельницький.
Там 23.02.1985 р. він помер і похований.
Народилася 14.02.1918 р в селі Ружичанка
в сім'ї Гули Данила і Параски.
Сім’я була багатодітна: 6 синів і 6
дочок. Олена була 11 дитиною в сім'ї. Навчалася в Ружичанській семирічній
школі. Закінчила 7 класів і поступила в Кам’янець-Подільський педагогічний
інститут у 1932р. Але навчалася там тільки 1 рік. Не було змоги продовжити
навчання через матеріальний стан, так як сім’я була багатодітна, було потрібно якось жити. І Олена
повертається в рідне село, працює в колгоспі у рільничій бригаді. Згодом вона
стала ланковою. Зранку до ночі трудилася вона на колгоспному полі, але на
заваді мирній праці стала війна.
Перед війною вийшла заміж за Григорія, але з ним жити довелося дуже
мало. На заваді стала стоклята війна,
яка в перший рік війни зродила її вдовою, але і під час війни вона працювала не
покладаючи рук… Ще вчора за Ружичанку тривали бої, а вже сьогодні радянські
війська б’ють німця-супостата десь за Збручем. А на тендітні жіночі та дівочі
плечі звалилася важка і непосильна ноша. Відбудувати зруйноване і запущене
війною господарство села, тягнути лямку в полі, на фермі.
Після війни знову працює в колгоспі. Під її керівництвом жіночий колектив
вирощував не один десяток різних зернових, просапних культур.
- Це тепер механізми, - розповідає Олена Данилівна, - а тоді навіть пшеницю, жито сапали, себто,
виполювали бур’яни. А ще було просо, гречка, кукурудза, картопля… Та хіба все
згадаєш! І до всього треба було докласти
рук. Старанна праця не залишилась без уваги. За одержання високих врожаїв
цукрових буряків та зернових культур у 1948р. Олені Данилівні присвоєно
звання Героя Соціалістичної Праці.
Хоча Олена і важко працювала , але ввечері разом з дівчатами ходила до
клубу на танці. Тут вони співали пісні, танцювали, жартували, а ще - читали
листи, які приходили до Олени звідусіль після того,як на першій сторінці газети
«Правда» разом з іншими портретами Героїв Соціалістичної Праці був вміщений і
її портрет з підписом ланкова к-пу ім. Сталіна
Ружичнянського р-ну, Кам’янець – Подільської обл., яка отримала високий
урожай пшениці. Олена завжди відписувала листи, де доводилось ділитися
досвідом по вирощуванню високих врожаїв
зернових та цукрових буряків…
В 1948 р. вдруге виходить заміж за Петра. 1959 року у них народилась донечка Валентина. У 1960 р. Олена переходить працювати в садову
бригаду, де плекає плодові дерева.
У 1978 р. вийшла на заслужений відпочинок. Але і на пенсії продовжувала
працювати поряд із чоловіком у кіномережі.
Олені Данилівні було присвоєно персональну пенсію.
19.03.2000 р. Олени Данилівни не стало…
Дзюбій Парасковія Максимівна.
Народилася 2 вересня 1910 року в с. Ружичанка
в сім'ї селян Дзюбія Максима Даниловича та Тетяни Власівни.
Закінчила 4 класи Ружичанської
початкової школи. Важко було жити, і Параска разом з матір’ю ходила на інші села, щоб знайти якусь роботу. В наймах
працювали за харчі. У 1926 р. вийшла
заміж за Дзюбія Петра. Коли в селі утворився колгосп вся сім’я пішла туди працювати. В колгосп забрали всю худобу ,
яку вони тримали. Важкі були часи.
В 1928 р. народилася донечка Марія , а згодом в 1931 р.
– Віра. На своєму віку довелося пережити голодні 1932-1933 роки. Але
завдяки тому ,що сім’я тримала чимале господарство і важко працювала діти з голоду не пухли, а
мали харчі для проживання. Ходили і в колгосп на різні роботи, працювали за
харчі.
Довелося пережити і воєнне лихоліття.
Чоловіка забрали на війну, але так як за станом здоров’я він не міг служити
на фронті, то проходив службу в
санчастині в с. Копачівка. Коли стан здоров’я погіршився його комісували і він
повернувся додому. А ту частину де він служив дуже бомбили фашисти і згодом сім’я отримала на нього похоронку, хоча
він був і живий.
Після війни знову працювала в колгоспі, була ланковою. Важко працювала,
адже потрібно було відбудовувати зруйноване і запущене війною господарство
села. З ранку до ночі працювала не покладаючи рук, всюди встигала і вдома, і на полі. Раніше не було ніяких механізмів і
все доводилося робити вручну.
Старанно працював жіночий колектив, який очолювала Параска, і земля щедро
віддячила за їх працю. У 1947 році було
зібрано високий врожай зернових і
цукрових буряків. Тож у 1948 році Указом Президії Верховної Ради СРСР за
одержання високих врожаїв ланковій Дзюбій Парасці Максимівні присвоєно звання
Героя Соціалістичної Праці, нагороджено Орденом Леніна, і Золотою медаллю «Серп
і Молот».
До 1965 року працювала на колгоспних ланах Параска Максимівна. Вийшовши на
пенсію у 1965 р. вона продовжує працювати і переходить у садову бригаду, але і
доглядаючи сад вона завжди брала норму буряка.
З 1 січня 1981 року Дзюбій Парасці Максимівні була присвоєна персональна пенсія.
Народилася 13.11.1922р. в с.Ружичанка.
Закінчила до війни 7 класів неповної середньої політехнічної
школи. Перед війною стала працювати в
садово-городній бригаді …
Як тільки вигнали німців з її
рідного села , очолила рільничу ланку . Вже через рік її невеликий колектив
вийшов у число передових не тільки колгоспу
, але й району . В 1947 році зібрала по 19,5 центнера пшениці з кожного гектара і 277
центнерів цукрових буряків . Тож у 1948 році за одержання високих врожаїв стала
Катерина
Дорофеєва Героєм Соціалістичної Праці
.
У цьому ж 1948 році
направили Катерину вчитися у
Кам’янець –Подільський технікум – здобувати професію агронома . Далі праця за професією у
селі Бабниш Кам’янець – Подільського
району . Але чужі краї , поля не свої ,
наголошує Катерина Степанівна . Тож
незабаром вона повернеться в свою Ружичанку й очолить рільничу бригаду . Згодом
добра слава про її колектив , про здобутки летіла Прибужжям не один рік.
Одне слово, Катерина Степанівна
всю себе віддала рідній землі, колгоспу, селу.
Була персональним пенсіонером.
Померла 18.09. 2002 р.
Народилася 28.08.1917р. в м.
Ямпіль Вінницької області в сім'ї робітників.
Закінчила тільки чотири класи школи.
В 1936р. вийшла заміж за Кошика Трохима Васильовича і переїхала жити в с.Ружичанку. Працювала у колгоспі в ланці. Зранку до ночі трудилася на колгоспному полі Ганна. В 1937 р. в сім'ї народилася донечка Тамара, а в 1940 р. – Людмила.
Мирну працю людей липневого ранку 1941 року перервали фашисти, які окупували села Ружичанку та Карпівці. Почалися чорні дні так званого німецько-фашистського «Нового порядку». Були ліквідовані колгоспи, а на базі їх створені «загальні двори», головним завданням яких було постачання хліба та інших с/г продуктів для фашистської армії. За роботу в загальному дворі ніякої плати. В 1943 р. чоловік Ганни пішов на фронт. Після закінчення війни в сім'ю не повернувся, хоча залишився живий і прийшов у село. І на плечі жінки звалився весь тягар непосильної тяжкої праці , адже потрібно було ставити на ноги двох донечок. Всюди встигала Ганна і вдома, і на роботі. Знову працює в колгоспній ланці з такими ж як і вона жінками. За самовіддану працю на полях колгоспу, за отримання високих врожаїв зернових та цукрових буряків у 1948 році Кошик Ганну Арсентіївну удостоєно високого звання Героя Соціалістичної праці. В 60-х роках Ганна Арсентіївна переходить працювати в садівничу бригаду.
В 1971 році переїжджає жити в м.
Ямпіль, на малу батьківщину, де прожила до 2003р. У цьому ж році старша дочка забирає її до
себе в м. Шепетівку.
Отримувала персональну пенсію.
Померла 10.05.2005р. Похована в с.
Рилівка Шепетівського району.
Краковецька
Марія Дем’янівна.
Народилася 01.01.1921р. в с.Ружичанка.
Життєва доля її була не з
легких . Коли Марічці виповнилося 2 роки померла мати Олександра Кіндратівна.
Вже ходила в сьомий клас (йшов чотирнадцятий рік), коли пішов з життя батько
Дем’ян Миколайович … Залишилася з мачухою. Не йшлося далі про навчання. Ходила
за мачуху на ферму : то до свиней, то до курей згодом. А там, не надівувавши ,
й зіпхнула її мачуха зі своїх рук, видала заміж. Тільки б жити, бо добрий попався чоловік Іван
Краковецький, якби не війна стоклята. З фронту в 1944 році Іван повернувся
інвалідом. Тоді пенсій не давали, влаштувався в колгоспі сторожем. А увесь
тягар –і домашньої , колгоспної роботи – впав на молоді жіночі плечі.
Відбувати зруйноване і запущене війною господарство села, тягнула лямку в полі, на фермі. Одне слово, ставити на ноги
колгосп, забезпечувати фронт продуктами харчування. І стала Марічка ланковою.
Дванадцять-чотирнадцять жінок її колективу вирощували не один десяток різних
зернових, просапних культур.
- Це тепер все механізмами, а тоді навіть пшеницю, жито сапали, стебло,
виполювали бур’яни. А ще було просо ,
гречка , кукурудза , картопля … Та хіба все
згадаєш ! І до всього треба було докласти рук.
Старанну працю
згодом щедро відзначили .
Ланкова Марія Краковецька
у 1948 році за 31-центнерний
врожай жита отримала звання Героя Соціалістичної Праці , нагороджена Орденом Леніна, її подруги
по ланці також нагороджені
орденами та медалями. І у
дівчат сил додалося . У 1948 році її
ланка на кожному гектарі (а їх кільканадцять) виростила по 470 центнерів
цукрових буряків . Добре тоді порадувала й пшениця, жито, овес, просо …
Сили й здоров’я віддавала колгоспу
не один десяток літ, навіть вийшовши на заслужений відпочинок…
Отримувала персональну пенсію.
Померла 04.04.2007р.
Ребедюк
Яків Степанович.
Народився в селі Ружичанка в сім'ї селян 11 травня 1913
року. Закінчив
7 класів сільської школи, працював на різних
сільськогосподарських роботах в місцевому колгоспі та на торфорозробках, які
велись навколо села.
В 1930 році одружився і разом з дружиною виховували трьох
дітей – двох дочок і сина.
В 1938 році керівником колгоспу був відряджений на роботу
на Проскурівський цукровий завод, де працював вантажником, згодом був бригадиром вантажників.
На початку 1939 року був прийнятий в члени Комуністичної
партії. А наприкінці того ж року, Яків Степанович був призваний до лав Червоної Армії.
Велику Вітчизняну війну зустрів кадровим військом. Під
час війни був поранений, але продовжував воювати. За бойові заслуги та героїзм
під час боїв на двох фронтах війни, був нагороджений орденом Вітчизняної війни
ІІ ступені, орденом Червоної Зірки, орденом солдатської Слави ІІІ ступені,
медаллю За «Відвагу» та шістьма іншими
медалями.
З боями дійшов до фашистського лігва Берліну, але
частину, де служив Яків Степанович командиром гарматного розрахунку, повернули
назад під м. Прагу, де продовжувало бойові дії велике угрупування німців.
Там Яків Степанович і закінчив війну на наступний день,
після дня Перемоги.
Після Перемоги Яків Степанович додому не поїхав, а був
направлений на курси командирів, після чого мав би приймати участь у ще одній
війні. Але поки він проходив навчання, війна з Японією закінчилась.
Після звільнення в запас
приїхав додому і відразу поринув
у роботу в рідному колгоспі, працював на різних керівних посадах, а на посаді бригадира рільничої бригади досягнув
великих успіхів по вирощенню рекордних врожаїв зернових, за що в 1948
році йому було присвоєно звання Героя Соціалістичної праці, з врученням золотої
Зірки Героя та ордена Леніна.
В 1953 році Яків Степанович, без відриву від виробництва
закінчив Кам'янець-Подільський технікум сільського господарства по підготовці
голів колгоспів. В цьому році Яків Степанович, в складі державної делегації
відвідав Венгерську Демократичну республіку, а потім Чехословаччину, де
закінчилась для нього війна.
В його розповідях були вражаючі порівняння про зміни, які
там відбулися за неповних 8 років.
Яків Степанович ще довгий час працював в рідному колгоспі
на посаді бригадира рільничої бригади, завідуючого тваринницької ферми, бригадиром садово-городньої бригади.
За успхи в роботі його фотографія довгі роки поміщалась
на району та обласну дошку пошани, мав він й інші подяки та винагороди.
В 1986 році маючи великий трудовий стаж і за станом здоров’я,
Яків Степанович пішов на заслужений відпочинок.
Була присвоєна персональна пенсія.
13 квітня 1990 року Ребедюка Якова Степановича не стало.
Степанов Григорій Якимович.
Народився
23.04.1905р. в с.Ружичанка…
Указом Президії
Верховної Ради СРСР від 16 лютого 1948 р. за одержання високих врожаїв
бригадиру Г.Я. Степанову присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці…
Помер 9.02.1989р.